lesadko: (Garcia Lorca)
Якось несподівано на мене подіяли сеанси масажу цього літа. Я відчула після них шалене бажання внутрішньо самовдосконалитись. Ну, ясно: "в здоровому тілі - здоровий дух"(с))

І як тільки я це усвідомила, відразу - бах! і трапляється мені на очі така книжечка: "The Artist's Way", Julia Cameron. Ну, ясно: "Коли учень готовий - приходить вчитель"(с))

Чи стане мій шлях шляхом художника, що у більш широкому сенсі означає "митця", "творця"? Дуже на це сподіваюсь. Щоправда, з моїм напруженним робочим графіком поки що я рухаюсь по книжці дуже повільно (вже місяць сиджу на завданнях першого тижня): я ж все роблю докладно! іноді так докладно, що сама себе за це ненавиджу. Проте, тут я вирішила не підганяти: як іде, так хай і йде.

Маю перші досягнення та невдачі. Ще не вирішила чи писати сюди (якось не дуже я люблю писати записи під замком), чи продовжувати сповідатись РС (ранковим сторінкам). Побачимо...

Принаймні запишу сюди хоч один свій висновок, щоб не загубити його серед паперів: "Коли починаєш жити напруженим внутрішнім життям, то стає байдуже в яких зовнішніх обставинах ти живеш: в якій країні, місті, дворі, будинку, і який стан мають ці обставини. Про квартиру я так сказати не можу, бо мій внутрішній естет все-таки вимагає, щоб око мало на чомусь відпочивати. А от все інше стає пофіг, зокрема, політика. Навіть, не так: найперше, що стає пофіг, - це політика."

І ще одна дивина зі мною сталася: я раптом почала отримувати задоволення від нудної роботи на немилій роботі. Оце диво - так диво! Ну добре, поки на цьому зупинимось з висновками, а то ще наврочу (тьфу-тьфу-тьфу!)

А, і ще запишу собі, щоб мати під рукою, корисне посилання, яке дуже вчасно (знову! що ж це робиться?!) трапилось мені на очі: 15 способов играючи развивать творческие способности

*З надією* Може хто з моїх френдів теж цим хворієрозважається, то озивайтесь - разом по дорозі йти веселіше:)
lesadko: (розбійник)
Ух, давно я тут не була... Повернутись до писання мене змусила одна книжка. Прочитала я її зовсім випадково: так склались обставини, або як сказав би головний герой роману - "так лягло в масть".

Я веду мову про книжку "Залишенець. Чорний ворон" Василя Шкляра. Дуже вразила вона мене. Після "Солодкої Дарусі" Марії Матіус я довго не брала в руки українських авторів. Боялася. Боялася болю, який можуть причинити мені їхні книжки.

І ось тепер я знову попалася. Душа і серце повне болю. За бідну нашу країну, за тих героїв, що полягли за її свободу, так тієї свободи і не здобувши... А як же несамовито вони її захищали...


Рецензій на роман В.Шкляра більш ніж досить. Всяких різних. Я не публіціст і не критик. І моя особиста рецензія пишеться тут для самої себе. Щоб пам'ятати.

Вперше про Холодний Яр та його надзвичайну історію я почула 4 роки тому, коли ми подорожували Чигиринщиною. До того нічого не знала і ні про що не здогадувалась, хоч на Черкащині прожила 10 років. Радянська влада дійсно зробила все, щоб навіки поховати якнайменшу згадку про ті місця та події. Такі вони були для неї страшні. А для нас, українців, трагічні... вкотре за нашу історію.

І я дякую долі, що дала мені можливість дізнатись про Холодний Яр, а завдяки Василю Шкляру пережити наживо та пройти особисто через відчай та тугу постанців. Відчай від бессилля відвернути більшовицько-московську навалу від бідної своєї України.

Чесно сказати, мене здивувала така безмежна та гаряча любов героїв до своєї Вітчизни. Зараз, мені здається, такого несамовитого патріотизму не спостерігається. Бо всім начхати на те, що відбувається з країною тепер.

Ми терпимо два роки (ДВА РОКИ!!!!!) зухвалого тупорилого Хама та Бандита за президента та гаранта нашої держави. Ми дозволяємо іноземцям знову відверто та нахабно хазяйнувати на своїй землі. Невже перевелись герої України? Невже дійсно не залишилось у нас патріотів, які б віддали "душу й тіло" за свободу України від сміття бандитського та кремлівського? Сьогодні це не красні слова і не перебільшення. Проте запитання риторичне і падає в порожнечу...

Мені дуже сподобалась мова у Шкляра. Вона така багатюща та різноманітна, що мене аж завидки брали - ну от знає ж, ну от вміє ж підібрати влучне слово, та не просте слово, а якесь таке, що йде з самої моєї середини, що відлунюється наче з того світу від моїх родичів та відбивається в мозку генетичною пам'яттю!

Я хватала ті слова з такою жадібністю - "ой, так само казала моя бабуся", "ой, а отак я чула люди в Полтаві говорили колись"... І знову біль - чому я/ми/ви не вживаємо цих слів в повсякденному житті? Чому я не чую їх тепер ні звідки: ні з екранів, ні з телевізорів, ні на вулиці? І знову риторичне запитання в порожнечу...

І знову відстукує у вісках: невже перевелась Україна вщент? То що ж нас чекає у майбутньому? знову московія совок? Тоді заради чого гинули так відчайдушно герої-холодноярці? та й хіба тільки вони? скільки їх загинуло за волю в різні часи та по всьому краю? І чи коли-небудь ще знайдуться такі герої, що проголосять "Воля України або смерть?" Не знаю...

А книжка гарна. Дуже. Для українців...
lesadko: (королева)
Передноворічний тиждень був занадто клопітним, щоб підбивати підсумки року. Але 2011 рік видався для мене настільки цікавим, що написати про нього все-таки варто. Тож зроблю це на початку Нового 2012 року. Так, наче передам естафетну паличку:)

мої досягнення, вдосконалення, невдачі та плани...  )

Наш 2011 з січня по грудень:


Всі фото з підписами в picasi...
lesadko: (янгол)
Дорогі друзі!
Новий 2012 все блище і блище, і з кожним днем час наче густішає. Ми його підганяємо своїми передноворічними клопотами, і одночасно хочемо зупинити, щоб побільше встигнути. Але та мить, коли 2011 рік піде в історію, а 2012 прийде на його зміну невблаганно наближається.

Для старого року ми підбиваємо підсумки, для нового задумуємо бажання. І якщо щось змінити в 2011 нам залишилось мало часу, то новий 2012 ми можемо провести так, як самі собі набажаємо. Адже, що задумаєш, те й буде.

Я хочу всім побажати бути здоровими та щасливими, жити в гармонії з собою та світом, дихати чистим повітрям та пити чисту воду, жити у вільній та дійсно незалежній країні, радіти кожному дню, що настає, та дякувати тому, що минає, мати багато бажань та можливостей їх здійснити, любити й розвивати себе та зберегти все найдорожче, що у вас є в цьому світі.

Я тут листівочку виготовила на тему дня - прикрашання ялинки та домівки. Це для вас, мої друзі :-))

lesadko: (монах)
Краще напишу, ніж буду тримати в собі.

Дві репліки з розмови в суботу з московською родичкою (мова ориг.):

1) "...у нас теперь все переходят на государственную работу, потому что бизнесом все равно не дают заниматься... бизнес развалился, и теперь она ищет работу, но государственную, хотя она там никогда не работала... (про племінницю, в якої був свій досить успішний бізнес: фабрика ламп/люстр, магазини, студія дизайну)

2) *радісно* "...а мы теперь с вами опять объединяемся!.." (про Росію та Україну)

Друзі! Хтось дивиться російські канали? Що там їм втюхують? Ми що, вже спільна країна за версією кремля???!!!

Найбільше я боюся цього. Я не хочу знову совок, я не хочу знову "уравниловки", "не высовывайся", "всех под одну гребенку", "руководящие органы партии и правительства", і т.д. і т.п. Я не хочу, щоб московія знову висмоктувала всі наші соки та відбирала найкраще, не хочу більше покаліченої історії, мови, долі... Боже, як же я цього не хочу і боюся...

Звичайно, я все бачу, чую та розумію (не сліпа, не глуха, не дурна), звичайно, я знаю, куди ми рухаємось, але за моїми підрахунками, це може статися (якщо ми не прокинемось!) десь через рік-півтора. А в росії про це говориться вже зараз, як про факт, що здійснився???!!! або вони його подають у такий спосіб, що люди це так розуміють...

Я б хотіла, щоб совка боялися разом зі мною не менш, ніж півкраїни. І боялися саме так, як я, - маніакально. Тоді б ми, можливо, почали щось робити...


Плакат на виставці “Жloб ART” в музеї сучасного мистецтва України:
повзуча окупація

ще 2 фобії, вибачте!...  )
lesadko: (монах)
Повернулися з відпустки. Завдяки святам відпустка в тиждень розтягнулась майже на два, і це дозволило нам трохи політати світом: були в Голандії (моя давня мрія) та в Північній Ірландії (ще давніша мрія :-)), а в кінці на день залетіли у Краків.

Після повернення пройшов тиждень, а у мене досі ломка - в прямому сенсі, або культурний шок, я не знаю, як це називається, але щось я зовсім не сприймаю нашої дійсності. Зі мною таке вперше за три роки... Їздити за кордон стає небезпечно - є шанс розчаруватись в своїй країні так, що жити тут зовсім не хочеться...

Якось воно звикаєш, примиряєшся, умощуєшся, закутуєшся в створений тобою казковий світ, відгороджуючись від шабашу, який чинять чужі люди в твоїй країні...

Але після повернення з нормальних країн всі недоліки своєї просто лізуть в очі, навіть якщо їх заплющувати: починаючи від дірок в асфальті наче після бомбардування в своєму дворі та продуктів з найблищого супермаркету, які небезпечно їсти, і закінчуючи червоними прапорами, що нав'язують московські хазяї, та провокаціями, що псують найулюбленіше та найсвітліше в житті свято...

Як жити? Що з цим робити далі? Як любити ТАКУ Україну? Як повернути віру в свій народ та надію на європейське майбутнє? Я не знаю...
lesadko: (янгол)
Я не можу мовчати. Я хочу це всім розповісти. Ця історія вразила і розчулила мене сьогодні. Я думаю, я можу тут розмістити її, бо ніхто, крім мене, не бачив фото цієї людини і не знає її ім'я.

Серед чисельних поздоровлень, привітань та віртуальних подарунків, які я отримала сьогодні з трьох соціальних мереж, найбільше мене вразило ось це, з "Однокласників":

"Милая, Елена, я заприметила среди своих знакомых ваши интересные повествования в фотографиях о путешествиях. Благодарна Вам за них. Я только приобрела компьютер. Из-за болезни (болею около 10 лет), перестройки распался круг знакомых. Я работала в ИМГиГ (Институт морской геологии и геофизики – Южно-Сахалинск, Гидрометцентре). Это было почти год назад. Мне было так плохо и физически и психологически. Было время, когда я высчитывала, на сколько минут дольше я нахожусь вне дома (я с трудом передвигалась по квартире из-за слабости и проблем) и не верила, что буду жить. За это время произошло много событий.
Я лучше владею компьютером. Я случайно, без подготовки, в течение недели: сбор, сдача документов и экзаменов, поступила в медколледж, уйдя из стационара от уколов и капельниц. Сейчас учусь. На лекциях по 4 часа (я на вечернем), нашла причину своего заболевания, врачи меня не лечили, только подлечивали, и не то, что нужно. Надеюсь выздороветь полностью. Я не высчитываю минуты, уходя из дома. И подумываю о нарядах к весне, к экзаменам, не покупала себе ничего много лет, думала: не понадобятся. Вы ничего не знали о моих проблемах, но помогли мне своими фото-путешествиями и, тем, что позволили мне присутствовать немного и молча в Вашей жизни, спасибо Вам. Редко бываю в интернете, много учить приходиться, возраст не позволяет краснеть из-за невыученных заданий. Искренне, душевно, поздравляю Вас с Днем рождения! Счастья Вам и здоровья, ..."
lesadko: (королева)
Після публікації чергового посту про Лондон друзі з реалу, які читають мої пости через фейсбук, закидали мене схвальними коментарями та штовхають на злочин на розширення читацької аудиторії, *пошепки* і навіть пропонують друкуватись в глянцах.

Не хвилюйтесь, я добре розумію, що мої скромні записи і близько не можуть розраховувати на таке, і що друзі це говорять просто від великої любові до мене, але задуматись я таки задумалась й твердо пообіцяла їм, що для початку спробую збільшити свою читацьку аудиторію в окремо взятій країні мережі, своєму рідному жж :-)

Звідси питання: друзі, порадьте, будь ласка, як можна збільшити свою читацьку аудиторію в жж, при цьому не переходячи на російську мову? Я розумію, що можна розміщувати свої записи в російськомовних спільнотах таких, як foto_trip та myphototravel, але для цього їх треба переводити - цього не хочу, й часу шкода.

Чи є у нас україномовні спільноти, де люди розповідають про свої подорожі світом, а не тільки Україною? Що ви взагалі можете мені тут порадити? Буду вдячна будь-якому коменту, при цьому дозволяю навіть бити за зіркову хворобу за честолюбні наміри.

Ну, і щоб пост не залишався без картинки, покажу свої шпигунські знімки з борту літака в березні цього року :-)

Але спочатку запитання до знавців українсьокї географії: літак летить від Києва рівно на захід, і в момент, зафіксований на фото внизу, він десь між Житомиром та Львовом. Яке це місто? Мені здається - Рівне, але що ж тоді то за річка?

Є припущення, що на фото Рівне. Чи це так? Як називається річка?
Flight over Ukraine
дивитись шпигунські пристрасті...  )
lesadko: (клоун)
подивилась сьогодні фільм "Іван Миколайчук. Посвята" 1998 р.

я завжди прикіпаю до телевізора, коли бачу обличчя Миколайчука... і можу нескінченно сидіти та дивитись його фільми або фільми про нього, забувши про все на світі... бо є щось в його постаті особисто для мене дуже близьке... щось лагідне, турботливе, наївне, скромне, мудре, трагічне, еротичне... він для мене уособлює в собі весь мій народ, все те, що я так люблю в наших людях...і в ньому зовсім немає того, що я в людях ненавиджу...

а очі! що то за очі! вони виймають душу і підносять її кудись у небо...

в фільмі були кадри з похоронів близьких Миколайчука та з його похорону... ось він когось цілує в труні... ось його цілують... і я вперше за три місяці, що немає мами, розплакалася, розридалася... з надривом, з безмежною тугою - саме так, як і треба було це зробити з самого початку, але я до цих пір не могла - тримала біль в собі... і ось, нарешті, він вирвався назовні... нарешті... я можу плакати вже, навіть, тихо та спокійно...

так хто такий Іван Миколайчук? - це ми, всі ми, весь наш біль, наша журба, наше кохання, наша доля...

Profile

lesadko: (Default)
lesadko

February 2013

S M T W T F S
      12
3456789
10111213141516
17181920212223
2425262728  

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 12:51 pm
Powered by Dreamwidth Studios